Зал слави великих американців – галерея скульптур на відкритому повітрі в Бронксі. Сучасній Америці вона не надто відома, а в першій половині XX століття гриміла на весь континент. Від тих часів залишилися тут бронзові бюсти і дух гордості молодої країни, кующей свою історію.

Створюючи США, батьки-засновники відмовилися від ідеї нагороджувати видатних громадян лицарськими званнями – так, як це прийнято в колишній метрополії, Британії. Однак суспільство потребувала в якійсь формі визнання заслуг співвітчизників. Філософ і педагог, канцлер Нью-Йоркського університету Генрі Мітчелл МакКракен висунув ідею Залу слави, подібного європейським пантеонам.

Гідне місце для такого Залу знайшлося швидко: корпусу Нью-Йоркського університету розташовувалися в одній з найвищих точок міста, з якого відкривалась вражаюча панорама річки Гарлем. Сам пагорб мав славну історію: тут колись розташовувався Форт-Вашингтон, біля якого у 1776 році відбулася битва армії колоністів з британцями.

У 1900 році архітектор Стенфорд Уайт побудував тут неокласичну відкриту колонаду, що охоплює будівлю університетської бібліотеки. В колонаді були передбачені місця для ста двох бронзових бюстів. Номінантів для увічнення визначав голосуванням спеціальний рада виборців, в який входили відомі люди з незаплямованою репутацією – письменники, історики, педагоги, політики. Висунути кандидатуру міг хто завгодно.

Ідея захопила країну. Найбільші газети висвітлювали хід голосування. Впливові асоціації витрачали великі гроші на лобіювання кандидатів. У 1900 році були обрані перші 29 великих громадян, удостоєних бронзових бюстів в Залі, серед них – президенти Джордж Вашингтон, Авраам Лінкольн, вчений і політик Бенджамін Франклін, генерал Улісс Грант, філософ Ральф Уолдо Емерсон, винахідник пароплава Роберт Фултон. Протягом наступних семи десятиліть кількість бюстів в Залі дійшло до дев'яноста восьми.

Якийсь час американці, зачаровані блиском Залу, вважали увічнення в ньому навіть більш престижним, ніж нагородження Нобелівською премією. Однак після Другої світової трохи наївна ідея почала блякнути. У 1973 році Нью-Йоркський університет під загрозою банкрутства продав кампус громадського коледжу Бронкса. З 1976 року великих вибори не проводилися. Останні обрані (в тому числі сталеливарний магнат Ендрю Карнегі) не встигли заслужити власних бюстів. Дев'ятнадцять років знадобилося, щоб зібрати 25 тисяч доларів на бюст президента Рузвельта.

Сьогодні зелений пагорб, де колись гриміла битва, – майже забуте місце, яке, втім, туристам відвідувати не забороняється. Мовчазні бронзові ідоли дивляться на спорожнілі піщані доріжки. Імена деяких нічого вже не говорять пробігає повз студентам коледжу. Бронзові таблички поруч з бюстами оповідають про славу – то неминучою, то як тане дим.